Мені було двадцять два, коли я почала відвідувати Анну, і тіло було в центрі моїх інтересів. Коли йдеться про тіло, особливо в масовій культурі, то часто послуговуються дуже вузьким набором тем, здебільшого пов’язаних із тим, який вигляд має тіло або як підтримувати його на піку здоров’я. Тіло як зовнішня оболонка більш-менш приємного вигляду. Ідеальне, недосяжне тіло, настільки гладеньке й осяйне, що здається геть неземним. Чим його годувати та як за ним доглядати, не кажучи вже про безліч жахливих варіантів того, як тіло може не вписатися у загальноприйняті канони або взагалі підвести. Однак тією складовою тіла, яка мене цікавила, було переживання життя всередині нього, заселення цієї оболонки такої катастрофічно вразливої, ненадійного субʼєкта насолоди та болю, ненависті та бажання.
Я зростала у сім’ї геїв у 1980-х роках, у часи злісного панування Статті 28 — гомофобного закону, який забороняв школам говорити про «прийнятність гомосексуальності як можливої форми сімейного укладу». Знати про таке ставлення держави до твоєї власної родини — означало отримати глибоке знання про те, яке місце займає тіло в ієрархії цінностей, які свободи йому дарують або обмежують відповідно до більш чи менш властивих ознак — від кольору шкіри до сексуальності. Щоразу коли я йшла на сеанс терапії, я відчувала спадщину тих часів у своєму тілі — вузлики сорому, страху та люті, які було важко виразити, не те що розв’язати.
Моє дитинство навчило мене, що тіло — це об’єкт, свобода якого обмежена світом, але воно також дало мені розуміння, що тіло саме по собі може бути виявом свободи. Я пішла на свій перший гей-парад у дев’ять років. Відчуття усіх тих тіл, що маршували разом Вестмінстерським мостом, оповило й мене — тоді я пізнала таку тілесну чутливість, яку ніколи не відчувала раніше. Мені здалося очевидним, що тіла на вулицях — це спосіб змінити світ. Згодом, наляканим апокаліпсисом кліматичних змін підлітком, я почала відвідувати протести й настільки перейнялася радикальним природоохоронним рухом, що кинула університет й оселилася у будиночку на дереві в лісі в Дорсеті, який планували вирубати задля будівництва нової дороги.
Мені подобалося жити в лісі, але використання власного тіла як інструмента опору приносило не лише п’янкі відчуття, а і виснаження. Закони постійно змінювалися. Поліція ставала більш агресивною, і кільком людям, яких я знала, загрожували довгі строки за «новий злочин» —посягання на чужу власність зі злісним наміром. Свобода мала ціну і, як виявилося, ця ціна — зокрема тілесна. Втрата фізичної свободи постійно нависала над нами. Як і багато активістів, я вигоріла. Влітку 1998 року, сидячи на кладовищі в Пензансі, я подала заявку на навчання на фітотерапевта. Коли я почала ходити на сеанси до Анни, я вже навчалася на другому курсі.
Хоча тоді я ще не знала, що вид терапії, який вона практикувала, був винайдений у 1920-х роках Вільгельмом Райхом, одним із найдивніших і найдалекоглядніших мислителів двадцятого століття, людиною, яка присвятила своє життя вивченню складного зв’язку між тілом і свободою. Якийсь час Райха вважали найвидатнішим протеже Фройда — der beste Kopfe, «найяснішою головою» у психоаналізі.
Ще молодим психоаналітиком, працюючи у Відні після Першої світової війни, він зауважив, що його пацієнти утримували у тілі власний попередній досвід, а емоційний біль, який вони запізнали, перетворювався на своєрідну напругу, яку він порівнював із бронею. Упродовж наступного десятиліття він розробив нову, революційну систему психотерапії, заснованої на тілі, та навів приклади характерних проявів поведінки пацієнтів. «Він слухав, спостерігав, потім торкався, — пізніше згадував його син Пітер, — і, керуючись дивовижним інстинктом, вишукував, де на тілі застигли спогади, ненависть і страх». На подив Райха, емоційне вивільнення пацієнтів часто супроводжувалося приємним відчуттям, що розходилося тілом — він назвав його потоком. Безсумнівно, саме це я й відчувала на масажному ліжку Анни.
Багато пацієнтів, які зверталися до Райха у Відні, належали до робітничого класу. Слухаючи їхні розповіді, він збагнув, що їхні проблеми, й тим паче їхня психічна неврівноваженість, виникали не лише внаслідок пережитого у дитинстві досвіду, а і соціальних факторів — бідності, поганих житлових умов, домашнього насильства та безробіття. Кожна людина так чи інакше перебуває під владою більших за неї сил, які можуть завдати стільки ж турбот, як і родина та стосунки в ній — ключова точка зацікавлень для Фройда. Тому, засукавши рукава, Райх провів міжвоєнні роки у спробах поєднати дві основні системи діагностики та лікування нещастя людини, зіштовхуючи праці Фройда і Маркса у продуктивному діалозі, що, звичайно, було не до вподоби послідовникам і того, і іншого.
Секс завжди займав центральне місце в уявленнях Райха про свободу, тож у 1930 році він подався до Берліна — міста, яке, немов затиснуте у лещатах, опинилося на межі двох катастроф. Та все ж саме там, на руїнах, що зосталися після війни, і зродилося чимало нових ідей про сексуальність. Райх вірив, що звільнення сексу від століть репресій і сорому зможе змінити світ на краще, але його діяльність у Берліні раптово обірвалася, коли навесні 1933 року Гітлер прийшов до влади...
Переклад Ярослави Машико