Вона подивилася на стіну, на поличку з книгами. Усі вони були прочитані. Якісь її розчарували менше, якісь — більше. Як люди наважуються писати нісенітниці, питала вона себе. Їй було важко повірити в те, що чим більше книжок вона читає, тим менший шанс уникнути розчарування, але, як і більшість, вона сподівалася на інший висновок і продовжувала все робити так само. Шлях, яким я простую, має бути правильним, бо як інакше, думала вона.
Остання книга, яку вона прочитала, розповідала про історію ненависті. Що вона терпіти не могла, крім себе? Та майже нічого.
На терапії, куди почала ходити у свої тридцять, вона зрозуміла, що може проявляти свої емоції на людях. Що автодеструкція не є єдиним можливим способом існування. Вона відчула себе звільненою і розчарованою. Розчарування й далі її переслідує — вона не в захваті від усвідомлення того, що, працюючи над собою, може посувати чужі кордони, зрештою, свої теж. Прийняття відповідальності робить її живою, а дотеперішнє життя не зробило надто щасливою. Вона щаслива, по-справжньому щаслива, коли починає книгу. Коли читає перший розділ. Новий світ, ще не відкритий, без розчарувань. Вона щаслива, бо на мить нічого ще не визначено.
Якби вона могла стати кимось іншим на мить, то не знала б ким. Бо ж вона не знала навіть, хто вона сама. «Ім’я та прізвище в паспорті, ІПН та номер паспорта не ідентичність», — вона прочитала це в одній чи кількох книжках. Вона не знала, що робити далі, коли не розуміла, що їй подобається, а що — ні. У що вірить? У що мусить вірити? Звідки інші знають, де істина, і звідки знають, що є їхньою істиною? У чому полягає істина?
Переклад Масіму Андре Мартиненко Щеглов