Дитинство — довге й тісне, мов труна, з нього годі вибратися самотужки. Воно завжди в усіх на виду, як заяча губа Людвіґа-Красунчика. Він потворний не менше, ніж Красунька Лілі. Важко уявити, що в неї колись була мама. Все потворне й нещасне називають прекрасним, і ніхто не знає, чому. З дитинства не вирватися, воно липне до тебе, мов запах. Його чутно від усіх дітей, кожне дитинство має свій запах. Просто свого не відчуваєш і постійно боїшся, що він гірший за запахи інших. Отак стоїш, розмовляєш з якоюсь дівчинкою, чиє дитинство пропахло вугіллям і кіптявою, а вона раптом сахається, відчувши жахливий сморід твого дитинства. Крадькома спостерігаєш за дорослими, чиє дитинство зачаїлося всередині, подерте й подірявлене, мов поїдений міллю килим, яким уже ніхто не користується.
Ніколи й не скажеш, що в них було дитинство, і не наважуєшся запитати, як їм вдалося його прожити без шрамів і відмітин на обличчі. Можна запідозрити, що вони скористалися потайним лазом і вбралися в дорослі шати задовго до власної дорослості. Можливо, це трапилося того дня, коли вони залишилися самі вдома, а дитинство стягувало їхні серця трьома сталевими обручами, як у Залізного Ганса в казці Братів Ґрімм, і ті обручі потріскали лише тоді, коли звільнили Гансового господаря. Та коли не знаєш потайного лазу, доводиться терпіти, продиратися крізь дитинство годину за годиною нескінченну кількість років. Лише смерть може звільнити від нього, і тому часто думаєш про неї, уявляєш її в білій хламиді, наче доброго ангела, який однієї ночі поцілує твої повіки, і вони вже ніколи не розтуляться. Я завжди вірила, що, коли виросту, мама нарешті мене полюбить так само, як Едвіна. А все тому, що моє дитинство дратує її не менше, ніж мене. Ми з нею щасливі лише тоді, коли вона ненароком забуває про його існування. Тоді вона розмовляє зі мною так, як зі своїми подругами або тіткою Розалією, а я пильную, щоб мої відповіді звучали якнайкоротше, щоб мама раптом не згадала, що я ще дитина. Я відпускаю її руку й дотримуюся відстані між нами, щоб вона не відчула запаху мого дитинства. Так стається майже завжди, коли я ходжу з нею на закупи на Істедґаде. Мама розповідає, як їй радісно жилося, коли вона була молодою. Вечорами ходила на танці й ніколи не підпирала стіну. «Щовечора я мала нового кавалера, — каже мама, голосно сміючись, — але все скінчилося, коли познайомилася з Дітлевом». Це — мій тато, зазвичай вона називає його «батьком», а той називає її «матір’ю» або «матусею».
Мені здається, що колись вона була інакшою, щасливою, але зустріч з Дітлевом усе урвала. Коли вона говорить про нього, він стає наче іншою людиною, нітрохи не схожою на тата, радше на духа пітьми, котрий ламає і нищить усе прекрасне, світле й радісне. Тоді я жадаю, щоб той Дітлев ніколи не з’являвся у її житті. Називаючи його на ім’я, мама завжди згадує про моє дитинство, поглядає на нього гнівно й грізно, аж іще більше темніють смужки навколо синіх зіниць. Тоді це дитинство тремтить від страху, лякливо спинається навшпиньки, щоб кудись дременути, але воно ще надто маленьке, йому пощастить урятуватись аж через сотні років.
Люди з таким видимим, неприкритим дитинством називаються дітьми, з ними можна поводитись як завгодно, бо вони нічим не загрожують. Вони не мають ні зброї, ні масок, хіба дуже хитромудрі. Це я — така хитромудра дитина, а моя маска — глупота, я постійно насторожі, щоб ніхто її з мене не зірвав. Я ходжу з ледь роззявленим ротом, напускаю в очі туману, ніби дивлюся кудись у порожнечу. Як тільки моя душа починає співати, я пильно стежу, щоб моя маска ніде не потріскалася. Дорослі терпіти не можуть співу в моєму серці й словесних гірлянд у моїй голові, але знають про їх існування, бо вони потроху просочуються по якомусь потайному, невідомому навіть мені каналу, який я не можу перекрити. «Ти ж нічого собі не вигадуєш?» — підозріло допитуються вони, а я запевняю, що мені й на думку не спадає щось вигадувати. У школі дорослі запитують: «Про що ти думаєш? Ану повтори останнє речення, яке я сказала». Однак насправді їм ніколи не вдається мене розколоти. На таке здатні лише діти у дворі або на вулиці. «Ти прикидаєшся дурепою, — погрозливо каже дівчинка, трохи старша за мене, і дуже близько підходить до мене, — але ти зовсім не така». Вона влаштовує мені перехресний допит, решта дівчаток обступають мене колом. Мені з того кола не вислизнути, доки не доведу свою дурість. Зрештою, мої дурнуваті відповіді їх переконують, і в колі з’являється прогалина, крізь яку я рятуюся. «Не прикидайся тією, якою ти не є!» — застерігає одна з дівчат-моралісток. Дитинство — темне, воно постійно стогне, мов маленька звіринка, замкнута в льоху, усіма забута. Воно вихоплюється з горла, мов дихання на морозі, іноді надто слабке, іноді — надто сильне.
Дитинство ніколи не буває у сам раз. Лише коли воно само злізе, наче мертва шкіра, про нього можна буде спокійно розповідати, ніби про перенесену хворобу. Більшість дорослих вважає, що в них було щасливе дитинство, і, можливо, навіть у це вірить, але тільки не я. Думаю, що їм просто пощастило його забути.
Переклад Наталії Іваничук