Дорогий Діку,
Я приїхала сюди вчора близько десятої чи одинадцятої вечора — залежно від часового поясу — і задумалась, чи взагалі зможу проїхати ще п’ять тисяч кілометрів. Містечко складається майже повністю з мотелів, а на білбордах іде справжня расова війна між місцевими провінційними власниками («під американським керівництвом») та індійцями-іммігрантами — які становлять більшість населення — і пропонують «британську гостинність». Через конкуренцію ціни смішно низькі — вісімнадцять доларів за ніч.
Сьогодні я прокинулась рано: надворі сліпучий, ясний, холодний день — та сама гірська, майже нерухома зимова погода з промерзлою землею. Я зварила каву й повела Мімі на прогулянку за залізничні колії, крізь убогу суміш дешевих житлових комплексів і трейлерних парків. Двадцять доларів — і вже можеш заїхати до «Дроздової нічліжки».
На прогулянці я думала про тебе, або радше про «проєкт». Усвідомила, що навіть попри «провал» фільму я отримала значно ширший простір свободи, ніж будь-коли. Два роки я щодня була прикута до «Ґревіті та Ґрейс»: кожен етап роботи розвалювався купою труднощів, які я розбирала на дрібні досяжні завдання. Зрештою, неважливо, був фільм вдалий чи ні, чи писала я щодня десять бадьорих факсів, чи залишалась відповідальною й доступною незалежно від того, як почувалась.
Та хай як там, Діку, я віддала цьому максимум сил — і фільм усе одно провалився. Його не взяли ні в Роттердам, ні на Sundance, ні до Берліна… лише нескінченні проблеми з монтажем у Новій Зеландії. Два роки я жила тверезо й асексуально, спрямовуючи кожну клітину своєї аніми в цей фільм. І тепер усе скінчено; дивно, але зокрема й завдяки тобі я майже повернулася до норми.
(Уночі я прокинулась із задубілими ногами, забувши, де я, й згорнулась переляканим калачиком.)
(І часом мені соромно за весь цей інцидент, за те, як він може виглядати для тебе чи будь-кого ззовні. Але саме цими діями я даю собі свободу бачити все зсередини. Мною більше не керують чужі голоси. Відтепер я живу у світі, який бачу сама.)
Я хочу поїхати до Гватемали. Ти й Гватемала — два способи втечі. Можливо, тому що ви обоє — історичні катастрофи? Я хочу вийти за межі власної ролі (ексцентричної невдахи зі світу мистецтва), стати мобільнішою.
Мені більше не треба танцювати топлес або працювати секретаркою. Мені навіть не треба надто перейматись грошима. За останні п’ять років, будуючи Сильверову кар’єру й нерухомість, я дала собі дуже довгий повідець. Чому б не скористатися ним?
Зранку я дзвонила в нью-йоркський журнал щодо своєї статті про виставу Пенні Аркейд «Сучка! Лесба! Водиться з геями! Шльондра!». Мені відповідала асистентка, яка, можливо, знала мене, а можливо, й ні — але говорила зверхньо й знецінювально. Чи може бути більша свобода, ніж більше не перейматися тим, що люди з Нью-Йорка про мене думають?
Пора збиратися й подзвонити Сильверу. Тут, у дорозі, мені непогано.
З любов’ю,
Кріс
Переклад Анастасії Осипенко