Це правда, що світ не міг виконати однієї своєї ролі — залишатися світом. Він розсипався поступово. Пори року стали постмодерністськими. Погода не могла підказати нам, у якому місці календаря ми знаходимося. Ми гадали колись, що дві тисячі років тому — це далеко в минулому, але тоді усвідомили, що це часи досить недавні — лише тридцять поколінь перед нами. Ми досі перебували на стадії вдосконалення своїх знарядь: бронзовий вік, залізний вік, індустріальна епоха, комп’ютерна епоха. Але духовно завжди був лише один вік. Нещаслива любов була такою ж нещасливою. Похіть була така ж сама похітлива. Ми залишалися такими ж гордими, і голодними, і боягузливими, якими завжди були. Ми могли вилікувати свої почуття, принаймні на деякий час, і психотерапія навчила нас удавати, що ми кращі, ніж були насправді. Удаванням можна пройти частину шляху, але воно ніколи не заведе вас досить далеко.
Кубометри льоду танули. Види вмирали. Догоряло останнє викопне паливо. Людина, яка падала на вулиці, могла впасти із сотень причин. Нові причини смерті додавалися щодня.
Ми були сердиті весь час. Ми весь час були заздрісні. Ми з полегшенням дізнавалися, що на нас дивляться люди, які були такі ж сердиті й заздрісні, як ми. Деякі люди почали нервувати, що час випереджає їх; ці люди повернулися спиною до культури і втішалися днями, що проминали як завжди — починалися зі сходу сонця, а закінчувалися його заходом. Нам було цікаво дізнатися про майбутній світ, але ми відчули полегшення, що його проблеми ніяк не торкнуться нас. Деякі люди знаходили заспокоєння, стаючи дуже малими, дуже другорядними і дуже незначущими перед лицем такого хаосу і змін. Але навіть тоді, поки тривало все це, у нас на полицях були книжки, що мали сотні — і навіть тисячі! — років, але все одно були актуальні нині. Утім, жодна з тих книжок, яким було двадцять років, не була актуальною хоч би трохи.
Як же книжці перебути цю недоречну стадію — коли їй уже за двадцять, але вона ще не досить стара — перш ніж вона стане чимось природним, невід’ємною частиною людської цивілізації, такою ж несхитною і незмінною, як дерево. Стати деревом — це для книжки найбільша надія. Але як же це відбувається? І чому це відбувається з деякими книжками, а не іншими? Хто відповідальний за збереження книг, а хто лише носить одежу провідника? Хто насправді супроводжує книгу в її незграбні й недоладні роки, на шляху поміж цивілізаціями?
Холодна голова і холодне серце потрібні, щоб взяло гору мистецтво. Провідник книг має найхолоднішу голову і найхолодніше серце, яке зігрівають лише книжки і слова. Тих, хто лише вбраний як провідник, ви розпізнаєте по їхніх аж надто палких словах. Вони гадають, що мистецтво зігріє їх, і сахаються від нього сердито, коли воно кусає їх — бо мистецтво живе в крижаних серцях. Тільки холодильні серця і холодильні руки мають досить криги в душі, щоб упоратися із завданням берегти свіжість мистецтва століттями, берегти його в морозильнику серця й розуму. Бо мистецтво творять не для живих тіл — його творять для холодної, вічної душі.
Переклад Остапа Гладкого