ЧИ СПРАВДІ ТАЛАНТ МОЖЕ ПРОРОСТИ КРІЗЬ БЕТОН, ЧИ ЦЕ ПРОСТО МІСЬКА ЛЕГЕНДА, ЯКУ ВОНА САМА СТВОРИЛА?
Туве Дітлевсен — датська письменниця, народилася між двома світовими війнами, жила в окупованій Німеччиною Данії, писала у часи, коли феміністичний рух та сексуальна революція тільки набирали обертів. Але всі зовнішні події були лише тлом, бо головним паливом для її творчості завжди залишалося дитинство та власні трагедії.
Туве виросла в бідному районі Копенгагена, на вулиці Hedebygade 30, у двокімнатній квартирі на четвертому поверсі. У першій частині Копенгагенської трилогії, «Дитинство», вона описує свій дім: «Наша квартира була дешевшою, ніж у сусідів, хоча виглядали вони абсолютно однаково, але наші вікна виходили не на гарний бік вулиці». Дитяча логіка перетворює несправедливість у норму — так і Туве намагалася виправдати все, що з нею відбувалося. Вона усе життя прагнула вирватися звідти, але знову й знову поверталася туди у своїх текстах.
Туве чотири рази виходила заміж, але завжди залишалася самотньою — навіть з трьома дітьми і тисячами шанувальників. Вона мріяла бути дружиною, матір’ю, культовою поеткою, але залежності та руйнівні стосунки ставали способом пережити реальність і водночас нестерпним тягарем. Її творчість завжди була дзеркалом цього внутрішнього конфлікту: між тугою за нормальністю й потягом до безодні.
Через скандали під кінець життя її викинули з літературного кола, але вона залишалася популярною серед своїх читачів. Після її самогубства на похорон прийшли тисячі людей — такого не бачив жоден данський митець.
Після цього інтерес до її творчості згас. Можливо, тому що автобіографічна проза довгий час не вважалася «високою» літературою. Можливо, тому, що її чесність була надто некомфортною. Можливо, тому що в 1980-х і 1990-х роках Данія захоплювалася іншими напрямками, і її реалістична проза здавалася застарілою.
І все ж, коли сьогодні ми відкриваємо її книги, стає зрозуміло: Туве Дітлевсен не зникла. Вона залишається там, де завжди була — на своїй «Вулиці дитинства», у своїх книгах, у своїй темряві, яку так болісно і так геніально навчилася описувати.
Нового значення її творчості надала також актуалізація тем психічного здоров’я, жіночого досвіду та зростання популярності автобіографічної прози. На тлі таких імен, як Карл Уве Кнаусгор, Анні Ерно, Джоан Дідіон, Елізабет Вурцель, Сильвія Плат, спадщина Дітлевсен почала сприйматися по-новому.
Перший переклад на англійську мову вийшов у 1991 році — це була книга Ansigterne (Обличчя), 1968.
Але до Копенгагенської трилогії час прийшов лише через 45 років після її смерті. Penguin Random House випустило Копенгагенську трилогію у повному зібранні, а Farrar, Straus and Giroux — частинами в тому ж році.
Трилогія потрапила до списку найкращих книг XXI століття за версією The New York Times, а її шлях до українського читача лише починається.
Це саме те, про що вона мріяла за життя: широке визнання у літературному світі, її книги на «високих полицях». Але тоді цього не сталося. Вона болісно сприймала невдачі і ставила перед собою надмірні очікування.
Якось, працюючи в журналі, вона написала власний жартівливий некролог: «Із жалем повідомляємо про неймовірну втрату для данської літератури — смерть талановитої письменниці Туве Дітлевсен. І сьогодні можна тільки дивуватися, чому ця геніальна жінка так і не отримала премію Академії». Цей текст вона створила між першою невдалою спробою самогубства та другою, яка стала фатальною.
АКТУАЛЬНІСТЬ ЗА ЖИТТЯ
Попри те, що Дітлевсен не виходила на вулиці з протестами, її твори, інтерв’ю та висловлювання ставали частиною суспільних дискусій, відстоюючи права жінок.
Працюючи у Familie Journalen, Туве Дітлевсен стала своєрідним моральним компасом для багатьох. Жінки довіряли їй свої найглибші переживання, писали листи про біль і щоденні турботи — і вона відповідала їм не як літературна знаменитість, а як жінка, що добре знала, що таке самотність.
"Дорога Туве, мені 23 роки, а моєму хлопцю лише 18", — писала одна з читачок, шукаючи поради. Туве Дітлевсен відповідала на сотні таких листів. Однак, коли писали чоловіки, її терпіння та співчуття швидко вичерпувалися. Вони запитували: "Чому моя дружина не може зробити мені масаж після важкого робочого дня?" Туве відповідала з властивою їй іронією: "Вона не хоче, бо вона — домогосподарка з п’ятьма дітьми". Її обурювала чоловіча самозакоханість, і вона не приховувала цього: "Вони або б’ють жінок, або п’ють, або просто погано пахнуть".
На багатьох фото та відео емоційно роздавлена Туве сидить із цигаркою в руках, розмірковуючи про життя, любов і свободу. Вона вважала, що традиційний шлюб мертвий, що любов не варто поєднувати з брудними дитячими пелюшками, а інколи цитувала:"Шлюб — це такий тягар, що іноді потрібен третій". Вона зраджувала свого четвертого чоловіка Віктора Андресена, а він — її. І все ж вони залишалися нерозривно пов’язаними довгі роки.
У 2023 році вийшла книга внучки Туве Дітлевсен, Лізи Мунк Тігесен, "Туве Дітлевсен була моєю бабусею".
"Туве Дітлевсен не шкодувала себе, — пише Ліза. — Вся Данія знала про її суїцидальні спроби, наркотичну залежність і хаотичне сімейне життя. Але її рідні воліли мовчати. Лише тепер, після багатьох років тиші, я вирішила розповісти правду. Це книга про мовчання, яке сковувало жінок у нашій сім’ї, про сором, що тримав їх у неволі".
Ліза досліджує не лише долю Туве, а й історію головного чоловіка її життя — Віктора Андресена. Його аморальна поведінка, зокрема сексуальні стосунки з падчеркою (матір’ю Лізи), після виходу книги призвели до скасування нагороди на його честь у Данії. Ekstra Bladet, одна з найпрестижніших літературних премій Данії, вручалася в номінації "Книга року" (Årets Bog).
ПАРОСТОК
Юність Туве минала у злиднях. У 14 років вона закінчила середню школу і почала працювати, тоді як батьки мріяли лише про те, щоб вона заробляла гроші, віддавала їх їм і якнайшвидше вийшла заміж.
"Нам потрібен молодий чоловік із роботою", — казали батьки.
"Це було, як шукати голку в стозі сіна", — згадує Туве з цигаркою в руках на інтерв'ю.
У "Дитинстві", першій частині Копенгагенської трилогії, Туве описує, як писала вірші в своєму щоденнику. Коли вона принесла їх у віці 14 років редактору одного з журналів, той відмовився їх друкувати:
— Вони занадто еротичні. Повертайся через кілька років.
— Але не всі вони еротичні, — заперечила Туве.
— Так, але ті, що дійсно гарні, — саме еротичні.
Кілька років потому Туве дізналася, що цей редактор помер. Разом із ним у могилу пішла і її мрія.
Щоденник Туве, у якому вона писала вірші, знайшов її брат. Прочитавши його, він не зміг стримати сміху — його розважали її почуття та переживання, адже вона описувала те, чого насправді не було. Цю сцену ми побачимо в екранізації її книги “Вулиця дитинства”.
Свій щоденник вона зберігала все життя.
ЧОЛОВІКИ ВСЕРЕДИНІ ТВОРЧОСТІ ТУВЕ
У 1937 році Туве дебютує в літературі: її вірш Моїй мертвій дитині публікує журнал VILD HVEDE. "Я ніколи не чула твого дитячого голосу, твої бліді губи ніколи не посміхались мені", — писала вона. Редактор цього журналу стає її наставником, а згодом і коханцем.
Завдяки цим стосункам, у 1939 році виходить її перша книжка — збірка віршів Дівочий розум, у якій вона порушує теми жіночого життя, самотності й тривоги. Книга миттєво здобуває популярність, і народжується міф, який Туве сама вигадала про «диво-дівчину з Вестербро» — квітку, що проросла крізь асфальт.
У 22 роки Туве виходить заміж за цього ж редактора, який був старший за неї на 30 років. Це її не бентежило: вона цинічно використовувала його зв’язки, а він допомагав їй видаватися. Їхній шлюб тривав лише півтора року, але завдяки йому Туве увійшла в літературний світ, про який мріяла з дитинства.
— Чи усвідомлював він, що ви його використали? — запитав інтерв’юер.
— Він був дуже тактовний і ніколи нічого мені про це не говорив, — відповіла Туве, сміючись.
Про всі свої шлюби вона згодом розповість у книгах.
1940 рік — Данія окупована Німеччиною. Це золотий період для любовної поезії в країні: німці заборонили англійську та американську літературу, тому газетам потрібно було заповнити сторінки чимось іншим. Скориставшись цією ситуацією, Туве активно публікується в газетах і журналах як "щаслива домогосподарка" й швидко стає відомою в літературних колах.
У 1941 році виходить її перший роман — "Ми заподіяли дитині шкоду" (Man gjorde et barn fortræd). Книга зосереджена на складних стосунках матері та дитини, внутрішніх конфліктах героїні, її почутті провини й ізоляції.
Невдовзі Туве розлучається. Переживаючи кризу, вона вперше потрапляє до психіатричної клініки. У 1942 році знайомиться зі своїм другим чоловіком, а через деякий час народжує першу дитину — доньку Хенне.
Туве, самостійно утримуючи родину, разом зі студентом-чоловіком працює над своїм найвідомішим романом "Вулиця дитинства". Пізніше ця історія стане основою для популярної пісні, фільму та вірша, який здобуде велику популярність у Данії.
Я – вулиця твого дитинства,
Я – корінь твого буття.
Я — ритм усього, чого ти прагнеш.
Я — сиві руки твоєї матері.
Я — тривожний розум твого батька.
Я — легка, туманна павутина найдавніших мрій.
Туве, підтримуючи ідеї сексуального лібералізму, порушує традиційні гендерні норми свого часу. Це призводить до краху її другого шлюбу, коли чоловік не витримує ревнощів. Однак уже того ж року вона знову виходить заміж — цього разу за лікаря, який вперше дає їй ліки від тривоги та невпевненості. У них народжується син, але цей шлюб також поступово починає руйнуватися.
У 1950 році Туве більше не може встати з ліжка, її вага знижується до критичних 30 кілограмів. Її літературна творчість, яка колись була важливою частиною культурного життя, тепер здається застарілою. Вірші Туве, написані в традиціях XVIII століття, більше не знаходять відгуку. Вона відмовляється писати лише про політику, як цього вимагає епоха; її основною темою, як і раніше, залишаються людські стосунки.
Вперше у житті Туве отримує негативні відгуки на свою нову збірку віршів, що стає для неї черговим ударом. Наркозалежність поступово руйнує її, і вона знову переживає розлучення.
Віктор Андерсон, який стає її новим чоловіком, лікує її від саморуйнівних звичок. У Туве народжується третя дитина, і вона відчуває справжнє щастя, але її постійна потреба порушувати соціальні норми знову приводить до руйнування. Вона знову і знову потрапляє до психіатричних клінік, де й пише свої найкращі тексти. Саме там вона створює перші три частини "Копенгагенської трилогії". В цих книгах вона відверто розповідає про своє життя, дитинство, письменництво, залежності та шлюби, намагаючись позбутися тягаря своїх переживань. У 1971 році виходить завершальна частина трилогії, а через два роки вона знову розлучається.
Через численні скандали, що виникли навколо Туве, її не тільки виключають із літературного кола, але вона й не отримує найвищу нагороду Академії, хоча здобуває інші нагороди, що, хоч і менш престижні, для неї та її читачів є не менш важливими.
САМОТНІСТЬ У “ДИТИНСТВІ”
Її батько, працював кочегаром, або був безробітним, мріяв стати журналістом і саме він привчив Туве до книг, хоча і стверджував, що “жінки не стають поетами”. Мати Туве, на десять років молодша за нього, була домогосподаркою, емоційно відчуженою особою, яка часто карала родину своїм мовчанням та більше почуттяів проявляла до старшого брата Туве.
У своїх інтерв'ю Туве часто згадувала про те, що їй бракувало ніжності та любові з боку матері. Це стало важливою темою в її житті, адже відсутність тепла і підтримки залишила глибокий слід на її подальшій долі. "Інколи вона не озивалась до нас по вісім днів".
Туве пише у “Дитинстві” про емоційну самотність. Коли навколо є люди, але ти відчуваєш себе частиною цього світу, коли бракує любові, безпеки та простих обіймів.Таке існування стає спостереженням за власним життям, відчуттям, що навколишній світ не торкається тебе. Ти чекаєш на зміну, але так і не отримуєш досвіду чи підтримки, щоб вибудувати справжній фундамент для майбутнього.
"Дитинство — це довга труна, з якої неможливо вибратися на власні сили". "Мама полюбить мене, коли я виросту і стану таким, як брат. Зараз моє дитинство її дратує". "Дитинство — це хвороба". "Батьки кажуть, що їхнє дитинство було щасливим, але я їм не вірю". Бо і правда як можна в це повірити після історія про діда, який був алкоголіком. "Він випивав цілу пляшку шнапсу щодня, — розповідає мама своїй доньці в «Дитинстві», — і, незважаючи ні на що, для нас усе було набагато краще, коли він нарешті взяв себе в руки й повісився".
"Час минав, а моє дитинство було тонким, плоским і паперовим. Я заздрила дитинству Рут, такому емоційному і гладкому".
ЗАВЕРШЕННЯ ІСТОРІЇ
"Є більше причин оплакувати моє життя, ніж мою смерть" — слова з передсмертної записки Туве Дітлевсен.
У своїй останній книзі Кімната Вільгельма (1975) Туве Дітлевсен досліджує теми пошуку ідентичності та складних стосунків. Частково автобіографічний роман розкриває подружнє пекло, балансуючи між любов’ю та божевіллям.
У 2023 році вийшов серіал Кімната Туве, що розповідає про її шлюб із редактором Ekstra Bladet Віктором Андреасеном — від пристрасті до ненависті. Молодий письменник Клаус Ріфб’єрг, ставши частиною їхнього кола, навіть не підозрює, що опиниться пішаком у їхній грі.
Після самогубства Туве в 1976 році тисячі людей прийшли на її похорон, серед них — її онука Ліза Мунк Тігесен, якій було 13 років. Майже пів століття вона мовчала, аж поки у 2023 році не видала книгу Туве Дітлевсен була моєю бабусею — історію про сімейний сором, долю та спробу примирення з минулим.
Основою книги стали щоденники самої Туве Дітлевсен, які вона передала своїй доньці Хенне Мунк, а та згодом — Лізі. Ці записи розкривають її внутрішній світ, а також жахливі факти про четвертого чоловіка письменниці. Ліза досліджує історію семи поколінь жінок, які передавали у спадок не лише любов, а й травми: психічні захворювання, жорстокість, розлучення.
"У моєї бабусі були гарні ноги — це те, що привернуло увагу Віктора. Такі ж були й у моєї мами. Я успадкувала ці ноги, і це одна з рис, які мені найбільше подобаються в собі. Також мої очі — чисті, блакитні, прозорі, з чорним кільцем навколо блакиті, як у Туве".
Ця книга — не лише портрет Туве як письменниці, а й спроба побачити її як звичайну жінку, матір, бабусю, людину з її болем і любов’ю.
Ця книга — один із останніх мазків до загального портрета Туве Дітлевсен, яка досі блукає, мов примара, рядками своїх творів, шукаючи вихід у спокій. Її життя було сповнене болю й краси, але зрештою саме слово стало її єдиним прихистком і безсмертям.
Автор статті: Каріна Саварина